До речі, про подарунки. Кожного разу під час нагородження переможців різноманітних вікторин ми запрошуємо абонентів-переможців поспілкуватися з нами і мимохідь з’ясовуємо, який же подарунок вони вважатимуть най-найкращим. Виявляється, найліпший подарунок для наших абонентів – це гроші. Ні – багато грошей:) Саме таким, найкращим, був подарунок, який отримали переможці вікторини «60 в 60» – 59 щасливців стали багатшими на 60 000 гривень, а головний переможець поповнив свій статок на (!) 600 000 гривень!

Ми вдячні співорганізатору цієї вікторини – компанії ТОВ «Тімве Телекомунікасьон», яка є одним з найбільших світових лідерів в організації подібних заходів і має успішний досвід проведення таких акцій в різних країнах світу. Тому й так прикро нам бачити на мобільних форумах чи деінде образливе «лохотрон» на адресу вікторин чи акцій, які ми так ретельно продумуємо і про які відкрито розповідаємо.

Звичайно, зрозуміло, чому люди звикли не довіряти акціям – не по-гарному винахідливі шахраї працюють без вихідних. Але це не привід відмовлятися від участі у справжніх акціях! Тим більше, що їхню справжність завжди можна перевірити: або на нашому сайті, або в кол-центрі life:).

А в справжніх акціях, як відомо, справжні переможці! Минулого тижня до нашого офісу завітали переможці вікторини «60 в 60» – ось вони, ті, кому підкорився найкращий приз:

Інна Железняк, м. Одеса

«Коли я почула про цю акцію, то відразу зацікавилась – дуже вже привабливо вона виглядала. Я довіряю тому, що проводить life:), тому вирішила спробувати. І мені поталанило! Коли дізналася, що виграла – емоції просто переповнювали. Я одразу ж зателефонувала рідним і майже миттю вирішила, що витрачу приз на подарунки та на подорож з близькими.»

Віктор Гоцюк, м. Бровари

«Відверто скажу, що я абсолютно не сподівався на виграш. Просто life:) запропонував цікаву на вигляд акцію, а я лише спробував, що з цього може вийти. Чесно кажучи, дуже зрадів неочікуваній перемозі. Тепер, коли переконався, що брати участь у подібних акціях є резон, буду робити це ще не раз»

Олександр Коцар, м. Переяслав-Хмельницький

Максим Науменко, м. Обухів

Хочу нагадати, що триває прийом заявок від студентів, які бажають стати Джамперами-2010. Залишилося лише 4 дні, тому геть вагання – адже шанси існують для того, щоб їх використовувати!

Тим більше, що майстри по стрибках у життя – досвідчені Джампери-2009, які тепер працюють у компанії, щиро радять – це точно спробувати варто!

Для всіх, кого зацікавила книга Річарда Бренсона “До біса все! Бери та роби!”, викладаємо, як обіцяли, наступні розділи аудокниги. Цього місяця доступні сьомий, восьмий та девятий розділи. Слухайте із задоволенням!

• Сьомий розділ. Дорожи сім'єю та друзями. (11,6МБ MP3) (37)
• Восьмий розділ. Поважай людей. (6,06МБ MP3) (44)
• Дев'ятий розділ. Гайя-капіталізм. (22,9МБ MP3) (18)

 Так от, весною 2007 року дівчина Марія із Запоріжжя вирішила активувати сім-карту life:), яку їй разом з новеньким мобільним телефоном презентував на день народження турботливий батько (теж, до речі, наш абонент, від якого ми й дізналися згодом про цю історію). А щоб ритуал активації відбувся цікавіше, Марія разом з подружкою, називаючи по черзі цифри, набрали вигаданий номер і – подзвонили.

Але номер виявився не лише справжнім, але й доленосним, бо належав він Олексію з Черкас. Щоправда, коли задзвонив його телефон, хлопець якраз складав іспит з водіння, а тому незнайома дівчина, що так недоречно відволікла його у відповідальну мить, почула на свою адресу відповідь, яку в педагогічних цілях не цитуємо:) На цьому історія могла б закінчитися, як більшість таких історій… Але Олексій як людина в принципі чемна (крім випадків, коли незнайомки турбують під час іспиту), не витримавши докорів сумління за свою поведінку (або просто з цікавості, хто тепер перевірить), вирішив передзвонити дівчині та вибачитися. І з цієї розмови почався справжній телефонний роман. А потім – зустріч і справжнє кохання. А минулого року ще й справжнісіньке весілля.

Можливо, ви скажете, що ця історія не унікальна, але нам ну дуже приємно, що вона сталася. І у світлі того, що life:) днями запустив акцію для закоханих, маємо надію, що невдовзі весільних історій у мережі life:) стане набагато більше. Адже тепер закохані можуть отримати два стартові пакети life:) за ціною одного та спілкуватися між собою безкоштовно, без плати за з’єднання і без обов’язкових щомісячних поповнень рахунків.

 С помощью небезучастных людей состояние дел улучшается – беспризорных детей становится меньше. Но никто не гарантирует, что улицы снова не заполнят малолетние бомжи. Пока есть проблемные родители, от которых детям проще сбежать, чем терпеть, вопрос с беспризорностью в нашей стране не решен. Поэтому и забывать о помощи ближним не стоит – рано или поздно она вернется. Например, мы спокойнее будем отпускать своих детей играть на улицу. Если детей пока нет, то позже, когда они появятся:) Да просто самим будет легче выходить из квартиры.

 А кроме рациональных доводов могу привести другие: разве можно равнодушно относиться к тому, что рядом жестоко обращаются с детьми? Очень жестоко. Хотя… можно, конечно, если ничего не знать об этом. Поэтому я с радостью поддерживаю социальные проекты компаний, которые направлены на освещение проблем детей, которым не повезло с родителями. В конце концов, мы сами когда-то были детьми. И, скорее всего, нам везло больше. Так почему бы не помочь другим?

 Минулого тижня прийом статей закінчився, і ми раді повідомити, що на конкурс надійшло більше 200 розповідей від читачів з усіх регіонів країни. Нам дуже приємно, що ми знайшли чимало однодумців – в редакції надійшло багато історій про життя безпритульних дітей, про те, як лише одне відвідування дитячого будинку здатне змінити життя покинутого малюка на краще, про покинутих напризволяще діток-інвалідів та багато інших історій.

 І кожна розповідь несе ідею про те, що допомогти цим дітям так легко! І наші співвітчизники це із задоволенням роблять, за що ми їм дуже вдячні.

 Імена переможців ми опублікуємо вже найближчим часом. Усі вони отримають у подарунок мобільний телефон та стартовий пакет мобільного зв’язку.

 Нагадаємо, що цей конкурс відбувався в рамках благодійної програми life:) «Допомогти так легко!» та всеукраїнського марафону боротьби із безпритульністю, який  life:) оголосив у середині грудня 2009 року.

 У рамках цього марафону також було відкрито короткий номер 2009, зателефонувавши чи відправивши SMS-повідомлення на який, абоненти life:) можуть придбати благодійні електронні листівки. Номер працює до 15 лютого, тому ті, хто не встиг долучитися до цієї доброї справи, ще можуть це зробити.

 Окрім того, в рамках марафону проходив спеціальний проект «Блогер у дитячому будинку». Віталій Жданов, відомий журналіст-блогер, відвідав декілька дитячих притулків, якими опікується life:), і розповів надзвичайно цікаві історії колишніх дітей вулиці та засновників цих будинків. Усі історії читайте тут.

 Дякуємо всім, хто взяв участь у марафоні та зробив свій внесок у подолання проблеми безпритульності!

Образно висловлюючись, це як пересісти з велосипеда на авто. І адміністратори, які вже встигли «протестувати» систему, можуть це підтвердити!

Підключившись до он-лайн системи, можна переглядати загальні баланси та бачити баланси всіх номерів, що входять до корпорації, можна управляти доступом номерів до загального рахунку, розподіляти кошти між номерами, переводити гроші з номера на номер, з загального рахунку корпорації на основний рахунок номера та навпаки. Можна переглядати та завантажувати інформацію про витрати будь-якого номера корпорації за минулі місяці, переглядати звіти щодо здійснених платежів, створювати та завантажувати рахунки до сплати тощо.

Згодом у системі з’явиться ще більше можливостей, наприклад, можна буде управляти послугами. Доступ до системи самообслуговування безкоштовний, за адресою http://my.businesslife.com.ua

Ми робимо все, щоб ви більше заробляли і менше працювали:)

 Но на этот раз деваться было некуда. Некто подарил приюту почти мешок кофе. Причем очень хорошего, из Бразилии. В детском центре очень рады вниманию и посильной помощи, но что делать с этим подарком не знают – работники кофе не употребляют и детям не дают. Поэтому раздают хорошим гостям – чего добру пропадать? Вот так и мне порция досталась, за что руководителям детского центра Лидии Николаевне и Вячеславу Михайловичу от меня большое спасибо!

 Этот случай заставил меня еще раз задуматься о полезных и бесполезных подарках. Ведь я всегда избегал размышлений на тему «Можно ли дарить деньги?» Потому как дарить деньги не люблю, предпочитаю все-таки давать то, что человек хочет. Но когда получаю ненужные подарки, то думаю, что лучше бы мне подарили деньги… ))

 Так и здесь – нужен ли детям кофе? Маленьким детям, лет до 13. Думаю, что он им будет настолько полезен, насколько, например, средство от похмелья. А ведь дарят, потому что хотят сделать приятное.

 И еще дарят много игрушек. Бывает, у ребенка их больше, чем одежды. Очень многие хорошие люди, приезжая в детский дом или приют, привозят с собой мягкие игрушки. Детям, конечно, приятно – они получают хорошие эмоции. Возможно, обнимая подаренного плюшевого медведя, они на некоторое время забывают о том, что хотели новые  кроссовки. Ведь обувь на детях «сгорает» очень быстро – за день они наматывают гораздо больше километров, чем взрослые. Но кто будет дарить обувь, не зная размера?

 Что уже говорить о том, чтобы дать ребенку то, чего он действительно желает – родительской любви и внимания? Подарить себя детям, а именно посвятить им свою жизнь, может не каждый. Таких людей в Украине (впрочем, как и в любой другой стране) – мизерное количество.  Зато все мы можем оказать детям, лишенных родителей, посильную и, главное, очень нужную помощь. Достаточно просто выделить из своих денежных средств небольшую сумму и передать тем, кто хорошо знает, как ею распорядиться. Кому купить кроссовки, а кому – шведскую стенку. Кого свозить на оздоровление в Крым, а кого – подготовить к поступлению в вуз. Где-то нужны дорогие операции, а где-то необходимо построить новый детский дом семейного типа (как семье Крищенко).

 Как мне говорили мои собеседники в Лубнах, Радомышле и Петровском, одним из больших препятствий для благотворительности  является не жадность, а усилия, которые необходимо для этого приложить. Ведь чтобы перечислить десяток-другой гривен на чей-то банковский счет, необходимо идти в банк, тратить свое время в очередях… Пожертвовать временем и комфортом гораздо тяжелее, чем деньгами.

 В этом смысле абонентам life:) повезло. Они могут сделать подарок детям, нажав несколько клавиш на своем мобильнике – набрав номер 2009. Точнее, дети получат не подарок, а помощь (все-таки надо разделять эти понятия). А подарок благотворитель сделает себе.

Как мне сказали в тех же Лубнах: «Хочешь сделать себе приятное на час – поешь, на день – сладко выспись, на месяц – женись… А хочешь сделать себе приятное на всю жизнь – начни помогать нуждающимся».

 Но и выживать на доходы школьного учителя я не желал (в 2002 году я в школе получал около 300 гривен). Скрепя сердце, я решил все же искать более хлебное место. И до сих пор удивляюсь людям, которые готовы работать за учительскую зарплату. Я удивлялся еще больше, когда общался с теми, кто тратит на детей не сорок часов в неделю, а практически живет с ними. Ведь они отдают столько сил и времени, сколько хватило бы на достижение многих целей, о которых мечтает большинство моих знакомых (кто, например, не желает заработать миллионы, прославиться или кардинально улучшить мир?).

 Люди, с которыми я познакомился во время визитов к детям, лишенных родителей, по-разному пришли к своей работе. Для Александра и Ирины Крищенко стать руководителями детского дома семейного типа было естественным развитием событий. Здание дома они получили в свое распоряжение почти два года назад. А до этого супруги работали в «Отчем доме»: Ирина – воспитателем, Александр – помощником юриста. Затем им в фонде предложили принять участие в программе семейного воспитания, в которой супружеская пара два года практически заменяет родителей. После такой программы Александр и Ирина поняли, что хотели бы и в дальнейшем заниматься подобным. Только на этот раз – по государственной программе домов семейного типа. Ради этого они, проработав в «Отчем доме» около восьми лет, и переехали в Радомышль.

 «Дуже багато паперової тяганини нам довелось пройти. І майже кожному чиновнику довелось пояснювати – навіщо нам це потрібно. Ніхто не розуміє, як це – опікуватись чужими дітьми, – говорит Александр. – Але для нас це – нормальне життя. Так само я не розумію того, хто постійно міняє місце проживання, але для когось це – норма…»

  Для Лидии Николаевны решение заниматься детьми было неожиданным. Отработав 26 лет воспитательницей в одном детском садике, она вышла на пенсию. Так бы и вести ей пенсионерский образ жизни, но семь лет назад пастор ее церкви предложил Лидии Николаевне возглавить строительство в Лубнах детского приюта и стать его руководителем.

«На роздуми дав два дні, – рассказывает директор «Відродження». – Я уявила, що буде, і радість прийшла в моє серце, бо це дуже благородна справа – служити цим дітям. Тому я погодилась і приїхала сюди».

 Для приюта выделили старый детский садик, который Лидия Николаевна вместе с добровольцами (в основном – прихожанами местной церкви) переделывала в место, где могут жить дети.

«Три роки я працювала на благодійних засадах: мені оплачували тільки проїзд та квартиру, яку я винаймала, – вспоминает она. – Було багато труднощів – все видалось важче, ніж я сподівалась».

 Ее муж Вячеслав Михайлович также не ожидал, что придется стать «отцом» еще не одному десятку детей. Отставной офицер, он вышел на пенсию, успешно занимался бизнесом и руководил направлением в одной фирме при Верховной Раде. Но во время командировки познакомился с Лидией Николаевной. «Приехал к ней, увидел, чем она занимается и подумал: «Женщина, ты не понимаешь, куда вляпалась…», – рассказывает Вячеслав Михайлович. – Познакомившись с Лидией поближе, решил на ней жениться и забрать в Киев – квартира есть, работа есть, пенсия у меня хорошая, чего еще надо?» 

 Но случилось наоборот. Полгода Вячеслав Михайлович каждые выходные приезжал в Лубны. А проведя там отпуск, решил и не возвращаться в столицу. Со временем супруги перебрались жить в приют – чтобы быть поближе к детям.

«Конечно, выматываемся. Но не скулим, – говорит он. – Бывает, что очень хочется отдохнуть. Но я верю, что наш труд не только для этих детей, но и для многих других. Ведь если это не делать, а издавать только директивы…».

 Директор центра социальной опеки и реабилитации в Петровском Вадим Вергулесов вообще попал к педагогику случайно. Раньше он работал охранником и строил совершенно иные планы на жизнь.

Вадим Вергулесов

«В детстве я сам часто шалил, а потому зарекся, что никогда не стану воспитателем. Я думал, что если мне попадутся такие, как я, то… ничем хорошим это бы не закончилось», – улыбаясь, рассказывает Вадим.

 Но, познакомившись с основателем фонда «Отчий дом» Романом Корнийко, загорелся желанием помочь ему в обустройстве первого помещения для приюта – тогда власти выделили для этого детский садик в Киеве. «Из тихой и безмятежной жизни я влился в активную работу. Хотя в 1997 году было сложно – надо было искать материалы, помощь», – вспоминает Вадим, которого назначили «директором стройки». Из-за большого объема работы он практически жил на работе. Но по ночам, когда все работники приюта расходились, с тридцатью детьми оставалась одна пожилая воспитательница. И «директор стройки» помогал ей утихомиривать ребят. «Я не был воспитателем, но понимал, что та женщина сама не справится. Приходилось вмешиваться. Был эдаким Бабаем».

 К сожалению, того здания «Отчий дом» лишился. Дети снова оказались на улице. И Роман Корнийко  попросил Вадима построить новый приют – палаточный лагерь на одном из киевских островов.  А будучи наслышан о первых педагогических успехах Вадима, основатель «Отчего дома» попросил его и возглавить  лагерь. Бывшему охраннику пришлось согласиться. И вот уже около 12 лет Вадим работает с детьми, и пока никуда уходить не собирается.

 Пути к посвящению своей жизни детям у всех этих людей были разные. Но сейчас они, отказываясь от отдыха и прочих радостей, вместе выполняют малозаметную, но важную функцию общества – исправляют ошибки неудавшихся родителей.

Меня также удивил тот факт, что большинство таких людей – верующие. Причем, ходят в церковь и принимают в ее жизни активное участие. Мне хорошо объяснил вице-президент «Отчего дома» Руслан Малюта: «Практична праця з дітьми має на чомусь ґрунтуватись, тому що потрібно працювати із дітьми роками, не бачачи швидких результатів. Це дуже складно. Тому це можна робити, лише ґрунтуючись на чомусь більшому, ніж ти – на вірі в Бога, незалежно, якої віри». 

 Очевидно, когда я принимал решение уходить из школы, такой веры у меня не было. Не уверен, есть ли сейчас. И я понимаю, что вряд ли в ближайшем будущем смогу поступать подобно моим новым знакомым. Но совесть успокаивает тот факт, что такие жертвы и не нужны. Можно просто помочь в меру своих сил. Не зря социальная программа life:) называется «Помочь так легко!»